Що таке Сили спеціальних операцій, мало хто до кінця усвідомлює. Навіть серед військових. Найкраще їхні роль і значення охарактеризував американський президент Джон Кеннеді в 1961 році: «Це зовсім інший вид бойових дій, абсолютно новий за своєю інтенсивністю, але водночас такий давній, як сама війна… Це війна партизанів, підривників, бунтарів, убивць… Війна із засідок замість звичайних бойових дій… Війна через потайне проникнення на територію супротивника замість відкритої агресії…»
Сили спеціальних операцій можуть виконувати дрібні завдання, наприклад звільняти заручників або боротися з наркоторгівлею. А також здійснювати державні перевороти в інших країнах, схиляти на свій бік громадську думку перед вторгненням на чиїсь території, нарешті, проводити повномасштабні військові операції.
З 1960-х років у збройних силах країн світу почалася мода на різні спецвійська: десантників, морських та бойових піхотинців, диверсантів, рейнджерів, розвідників тощо. В одних державах створення та розвиток спеціальних військ мали конструктивний і мотивований характер. Приміром, США як морська країна розвивали свою морську піхоту. У СРСР — країні неосяжних просторів — основну увагу приділяли повітряно-десантним військам. У Південно-Африканській Республіці, де біле населення протистояло негроїдній расі, дістали розвиток загони командос для дій у дикій місцевості. Ізраїль створював таємні партизанські підрозділи, здатні оперувати на арабських територіях.
В інших країнах, переважно Африки та Азії, створення спеціальних військ має пафосно-карикатурний характер. Численні формування гвардії, спецназу, десанту та інших військових «еліт» могли навіть значно переважати кількісно пересічну армійську піхоту. Так, зокрема, було в Саддама Гусейна в Іраку та Муаммара Каддафі в Лівії. У бойовому ж сенсі іракські та лівійські гвардійці-спецпризначенці дорівнювали звичайній американській або французькій піхоті. Проте лівійська й особливо іракська піхота під час бойових дій в Іраку 2003-го та Лівії 2011-го показала себе значно гірше, ніж європейська та американська.
У 2000-х спеціальні сили ЗС РФ було реформовано. І ті зміни мали свою логіку. Відтоді повітряно-десантні частини Російської Федерації виконують бойові завдання з парашутами за допомогою транспортної авіації. Їхня місія — у разі потреби брати участь в операціях далеко за межами країни. Десантно-штурмові частини призначені для використання в гарячих точках на власній території та поблизу кордонів (наприклад, у Грузії). Розвідувальні полки та батальйони переважно розташовуються на Кавказі та в Середній Азії, де ситуація постійно напружена.
Розбудова українських спеціальних військ ще в 2000-х пішла азіатсько-африканським шляхом. за часів Януковича гра в спецназівців узагалі набула присмаку гри в солдатиків із росіянами. Міністр оборони України в 2012 році москвич Дмитро Саламатін і його наступник Павло Лебедєв мавпували те, що робилося в Збройних силах РФ. Росіяни переформували свої повітряно-десантні дивізії в десантно-штурмові бригади — і ми настворювали такі самі, але назвали їх аеромобільними (суть однакова). Уросіян поламали окружну та дивізійну систему сухопутних військ, проте залишили безліч різних розвідувальних формувань — і в нас те саме. Уросійського Головного розвідувального управління (ГРУ) є в підпорядкуванні власні спецпризначенці — і наше Головне управління розвідки (ГУР) теж мало цілих два полки «елітної» розвідки.
На початок 2014 року в Збройних силах України було три аеромобільні бригади, одна десантна, одна бригада морської піхоти, два полки спеціального призначення ГУР, кілька розвідувальних батальйонів і центрів окружного та корпусного підпорядкування. І все це на тлі систематичних скорочень та масової деградації «цариці полів» піхоти й танкових військ. Офіцери НАТО, а також молоді російські колеги часто глузували з українських військових, мовляв, а навіщо вам усе це потрібно? Навіщо три аеромобільні бригади, якщо гелікоптерів вистачає максимум на одну? Навіщо два полки спецназу Головного управління розвідки, якщо країна навіть згідно зі своєю Воєнною доктриною не має жодного імовірного супротивника?
Навесні — влітку 2014-го бойову вартість українських спецпризначенців російські військові експерти оцінювали так само, як і гвардійців Саддама Гусейна, — як пересічну піхоту. А механізовані й танкові бригади (на той час усі вони мали скорочений штат) узагалі ні в що не ставили. Кількість українських «спеців» у складі ЗСУ — десантників, бійців різних розвідувальних формувань та ін. — становила на той час понад 5 тис. Тоді ми мали також приблизно 1 тис. добре підготовлених піхотинців-контрактників. Ще залишалися різні «відомчі» спецнази: у складі МВС, СБУ, Управління державної охорони України тощо.
Однак велика кількість різних спецназів і десантів особливо не вплинула на ситуацію, коли війну на Донбасі можна було ще припинити. Терористичний загін Стрєлкова-Ґіркіна, який захопив Слов’янськ і попервах складався з кількох десятків, а потім кількох сотень людей, за психологічними та бойовими якостями виявився значно вищим від багатьох наших спецформувань. Між іншим, його діяльність і є одним із найкращих прикладів використання Сил спеціальних операцій.
Багато нарікань на українських «спеців» можна було почути навесні — влітку 2014 року від прикордонників, коли спецпризначенці й десантники кидалися на допомогу нарядам, що перебували на службі на російсько-українському кордоні в Донецькій та Луганській областях. І були не спроможні виконати покладені на них досить прості завдання. Під час бойових дій улітку — восени 2014-го та взимку 2015-го часто траплялося, що командири десантних і спеціальних частин припускалися грубих помилок, унаслідок чого їхній особовий склад зазнавав відчутних бойових втрат, а самі частини врешті-решт відмовлялися виконувати бойові накази.
Утім, рядові бійці українського спецназу або десантних частин у більшості випадків не винні в тому, що не змогли проявити себе тоді, коли «спецура» реально мала всі шанси переломити ситуацію. Проблема була у вищому керівництві передусім держави, а далі по всій вертикалі: від міністра оборони й до командирів бригад, полків та батальйонів.
На сьогодні ми маємо вже чотири аеромобільні бригади (11 батальйонів), однак гелікоптерів, якщо брати стандарти НАТО, у нас вистачить хіба що на один. У Збройних силах України залишилися також одна парашутно-десантна бригада, одна бригада морської піхоти (у якої немає жодного десантного корабля: вони зараз у Криму), а також кілька полків і батальйонів розвідки.
5 січня 2016 року в ЗСУ було створено Управління Сил спеціальних операцій, яке очолив десантник генерал-майор Ігор Луньов. Його заступником став колишній командир 8-го окремого полку спеціального призначення ГУР полковник Сергій Кривонос (між іншим, щодо частини, яку він очолював під час війни на Донбасі, з-поміж усіх спецформувань було найменше нарікань).
Наразі до складу Сил спеціальних операцій увійшли частини, які раніше підпорядковувалися Головному управлінню розвідки. Зокрема, бойові: 3-й і 8-й полки, 140-й центр спецпризначення (на базі 8-го полку) та 73-й морський центр спецоперацій. Атакож не бойові: чотири центри так званих
інформаційно-психологічних операцій.
Генерал Ігор Луньов в одному зі своїх інтерв’ю заявив, що до кінця 2017 року підпорядковані йому частини мають бути доведені до «стандартів НАТО». Однак цілі та завдання натовських Сил спеціальних операцій і наших кардинально різні.
У країнах НАТО це фактично міні-армія, завданням якої є бойові дії на чужій території, а після перемоги — встановлення нової, окупаційної влади (з допомогою місцевих симпатиків). Так, у складі штабу Сил спеціальних операцій НАТО є політичний, адміністративний, військово-юридичний, військово-історичний та інші відділи, навіть власні контррозвідка й служба священиків. Центр розвідувальних та інформаційних операцій, який також є вагомою складовою Сил спеціальних операцій, не лише займається різними видами розвідки, а й проводить масовану пропаганду та агітацію на території, де планується ведення бойових дій.
В Україні Сили спеціальних операцій мають бути направлені на звільнення власних територій. І було б цілком закономірно, якби їх формували не лише з частин, які колись підпорядковувалися ГУР, а ще й із вихідців територій, тимчасово захоплених «ДНР» і «ЛНР», передусім колишніх бійців із батальйонів «Донбас», «Айдар» тощо. Має бути спеціальна програма, за якою біженці з Донецької та Луганської областей залучалися б на службу до Сил спеціальних операцій. Саме з них були б найкращі партизани або диверсанти, про яких казав Джон Кеннеді в 1961 році.
Центри інформаційно-психологічних операцій — це, якщо вдаватися до радянської термінології, відділи пропаганди та агітації. Однак діють вони за зовсім іншими принципами, передусім ідеологічними. В Україні вони створювалися в 2000-х роках під керівництвом переважно колишніх випускників радянських військово-політичних училищ. Відтак виник дивний симбіоз молодих фахівців, які могли б працювати за новими принципами, і старих замполітів, які щиро переконані, що радянські й натовські стандарти у веденні пропаганди та агітації загалом однакові. Звісно, у цьому питанні могли б зарадити і західні експерти, і вітчизняні фахівці з журналістики.
Одним із наріжних каменів діяльності Сил спеціальних операцій є озброєння та технічне оснащення. Без бойових гелікоптерів, новітніх засобів радіорозвідки та радіолокаційної боротьби створити ці війська буде неможливо. Менше пафосу й більше грошей — і тоді, можливо, за деякий час ми справді матимемо якісні частини спецназу, здатні самостійно виконувати бойові завдання зі звільнення України.
