Від приходу кропивницьких спецпризначенців у Амвросіївський інтернат – до приїзду у Запорізьку область мине лише доба.
Вони встигли на день раніше. Уже завтра 62 сироти мають їхати на «російське оздоровлення» як велів із документів двоголовий орел. Оборона інтернату. Синьо-жовтий прапор на одній із автівок. Кулементик на борту «Уралу» – про всяк випадок. 11 годин їзди «невидимими дорогами». Треба проскочити блок-пости і «відрізати» ДНРівські хвости.
«Куда детей везете? Мы вас расстреляем»!
Поки ваші лапи до нас дотягнуться, наші діти будуть у безпеці.
Кожна берізка тут має своє ім’я
Авмросіївка. Донецька область. Травень 2014-го. Майже в центрі житлового масиву «Черемушки» красуються декілька, наче зовсім нових, сучасних приміщень. (Хоча у 1962-му саме з цих будинків починалася забудова «Черемушок»). Неподалік приміщень – висаджені трояндові клумби та березовий гай. На подвір’ї – граються діти. Ще кілька годин тому (вранці) вони тут робили зарядку. Це Амвросіївська загальноосвітня школа-інтернат І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Тут такі правила – незважаючи на погоду, робити зарядку вранці:
«Діти менше хворіють і заохочуються до спорту. Спочатку це не дуже подобалося ні дітям, ні вихователям, але потім усі звикли. Наші діти ходять у басейн – кожен учень плавати вміє. Ходимо за рахунок уроків фізкультури і у вільний час. Уся школа вміє танцювати і займається спортом»,
– розповідає директор школи Володимир Петрович Хоботов.
Тут є навчальний і спальний корпуси, де не так давно зробили капітальний ремонт. Тут обладнали сучасні душові кабінки, сауни, поклеїли нові шпалери. Троянди і гай висаджували самі учні. Кожна дитина посадила свою берізку і дала їй своє ім’я. Діти люблять цей свій рідний дім. Вони самі створюють його атмосферу, цінують свою працю. Тут завжди начисто вимита підлога та прибране подвір’я.
Щоліта учні Амвросіївської школи-інтернату їздили на відпочинок у «Ізумрудне містечко» в Святогірськ Донецької області. Цього року також. Поїздка планується на 26 червня – через декілька тижнів. А поки що тут починають цвісти троянди, випускники складають іспити, учні – відпочивають у пришкільному таборі, а директор – марно оббиває пороги у пошуках транспорту. Жоден перевізник не ризикує виїхати в напрямку Донецька. А нещодавно за кілька кілометрів – поблизу Амвросіївки – в районі пункту пропуску через державний кордон України «Успенка» групою проросійських бойовиків здійснено збройний напад на блок-пост Збройних сил України. І в Амвросіївсці вже теж неспокійно.
Міністри у гумових сланцях
Літо 2014-го. Червень. Влада Амвросіївки відверто займає проросійську позицію – лишилися тут тільки ті, які «перефарбувалися» у триколори. Українським військовим, за словами директора інтернату Володимира Хоботова, на територію міста уже було «в’їзд заборонено». Амвросіївка – то майже кордон. (Звідси все, в принципі, і починалося). ОДА в Донецьку вже проголошено республіканською владою. Дороги поблизу Амвросіївки заблоковані – виставлено блок-пости. По місту рухаються російські війська.
От-от діти мають уже виїхати на відпочинок (ще не тікати), але жоден перевізник не дає транспорт щойно чує звідки і куди їхати. Перевозити дітей залізницею – теж немає можливості.
«Уже рухалися російські війська. Я так зрозумів, що навіть прийшли озброєні люди у департамент освіти. Самозванці позаймали там посади. Мені досі з них смішно – в гумових сланцях ті міністри ходили»,
– каже Володимир Петрович.
І поки Володимир Хоботов шукає транспорт, аби доправити дітей на традиційний відпочинок у сусідню область, на факс інтернату надходять документи від нового департаменту. Чотири сторінки тексту – декілька «офіційно» зареєстрованих документів. Із папірців пильно дивиться двоголовий орел, розміщений на «фірмовому» бланку. Вельмишановне керівництво постановляє:
«С целью решения вопросов, связаных с эвакуацией детей сирот и лишенных родительской опеки за пределы Донецкой Народной Республики. Всем директорам школ-интернатов, приютов и детских домов необходимо предоставить Заместителю Министра труда и социальной политики следующий пакет документов:
1. Список детей, которые подлежат эвакуации.
2. Согласие руководителей (…) на вывоз детей.
3. Справки о состоянии здоровья детей (…)».
Також додаються пояснення до цього розпорядження та заборона про евакуацію дітей за межі ДНР (звісно, на територію Російської Федерації – їхати можна). Згідно з документами, крайній термін для надання відповіді – 27 червня.
Але замість того, щоб «пакувати» дітей для оздоровлення в Росію (за інформацією директора, їх планували вивезти в Ростовську область), Володимир Петрович продовжує шукати способи перевезти дітей на територію України.
«Я для себе прийняв остаточне рішення, що дірку від бублика їм, а не дітей. Куди дітей-сиріт? Потім хто їх мені поверне? Були у нас тут українські спецпризначенці. Вони стояли в нашому військкоматі. Тягнути і чекати більше не можна було. Я пішов до них»,
– каже Володимир Хоботов.
…Уберегти дітей, аби їх не «порятували» раніше
Перші дні липня. 2014-й. Кропивницькі спецпризначенці відстояли один із боїв за Савур-Могилу. Зараз вони дислокуються в Амвросіївці – на території відділу прикордонної служби, яка на той час пустувала. Їх тут – близько 20 чоловік. Управління, адміністрація, МВС – в Амвросіївці для українців це все наші військові.
Близько півдня Володимир Петрович «тихо» приїхав до військових – щоб ніхто не бачив. Ризикувати зараз не час. Показав факсограму командиру спецпризначенців, розповів свою історію і попросив допомоги:
«Я уже не знаю, до кого тут звернутися. Дітей треба терміново вивозити. Бо там – це буде черговий сюжет про те, як діти тікають від карателів».
Офіцер, який командував двома групами спецназу, повідомляє про проблему командуючому сектору «Д» – Андрію Миколайовичу Грищенку. Той приймає рішення про евакуацію, домовляться з маріупольськими перевізниками. Виїзд планують на завтра – 4 липня. Під тегом «таємно». А сьогодні треба просто вберегти дітей, аби їх не «порятували» раніше.
Уже о шостій вечора спецпризначенці зайняли оборону інтернату. Треба дочекатися ранку – на світанку мають приїхати автобуси, бо на «Уралі» 62 дитини не перевезеш. На території виставлено охорону, снайперів та кулементників. На підхваті – невеликий резерв. Інтернат знаходиться майже на окраїні міста, тому підступитися могли і не помітно.
«Коли ми ввечері приїхали в інтернат – діти до нас приглядалися. Ясне діло – люди з автоматами приїхали. Діти ж теж різні. Хтось підійшов, спитав щось. Ми поговорили, пожартували. Проросійських настроїв не було у дітей. І настороги особливої теж. Це заслуга директора і колективу»,
– розповідає спецпризначенець Руслан.
Кожен учень знає, хто друг, а хто ворог у цій «мирній» битві. Серед випускників школи – син багатодітної родини (всього їх п’ятеро – усі сироти змалку) Сергій Кривошеєв. У школі його знають спочатку як спортсмена, потім відважного добровольця, згодом – десантника. Його життя обірвалося у 19 років. Сергій – один із 49 героїв, які були у військово-транспортному літаку Іл-76, який терористами збили над Луганськом. Проходячи шкільними коридорами, учні бачили фото Сергія та згадували його історію. Вони знали чому він загинув та від чиїх рук.
Діти-сироти їхали з Амвросіївки, аби не потрапити до списку тих, кого «порятували» від українських карателів. Старшокласники, напевне, розуміють, що на них чекає, а малеча – готується до подорожі в улюблений табір.
«…Вас расстреляют. А детей верните!»
4 липня 2014-го. Ранок. Уже завтра дітей мають забрати на «оздоровлення» в Ростовську область. Але спецпризначенці тримають інтернат під контролем. Діти – снідають. Скоро по них приїдуть автобуси. Вони відпочиватимуть у своєму улюбленому таборі «Ізумрудне містечко» – так їм сказав Володимир Петрович. Але цього року їх будуть супроводжувати не тільки вихователі, а і дядечки у формі з жовто-блакитними шевронами.
«Діти не сприймали нас насторожено, але видно було, що вони бояться. Менші просто самі по собі перелякані, тому що навколо вже були обстріли, працювала артилерія. Тим паче ж діти розуміють, що якщо їх охороняють, то має статися щось нехороше»,
– каже спецпризначенець Руслан.
О шостій ранку приїхали два автобуси «Мерседес», БТР 72-ї механізованої бригади та «швидка». Ще були автівки спецпризначенців – УРАЛ та «Нива». Уже через годину, о сьомій, 62 дитини та 12 супроводжуючих із колективу інтернату сиділи в автобусах.
«Вперед», – пролунало по радіостанції від офіцера.
Перша автівка – веде розвідку на маршруті, періодично віддаляться на кілька кілометрів. Далі – БТР і наостанок – автобуси. Замикає колону – УРАЛ із групою спецназу, де про всяк випадок напоготові кулеметник. Маршрут обрали військові – треба їхати так, аби не зустріти на шляху блок-пости. Навіть наші – щоб інформація про рух колони не потрапила у доповіді. Про те, як поїдуть автобуси не знало і керівництво – дані міг хтось перехопити.
«Менше знають де ми – легше виконувати задачу», – гасло спецпризначенців на найближчі 11 годин.
Найкращий маршрут – поза основними дорогами. Домовилися їхати не менше 60 км за годину. Для Мерседесів-трасовиків – це справжнє випробування. Пил, бруд. Ями на дорогах. Але це безпечніше, ніж рівний асфальт між блок-постами. Тримаємо маршрут на Розівку Запорізької області. Чіткої лінії розмежування на той час немає – можна «потрапити» будь-де:
«На той час були випадки, коли невідомі на цивільній машині їздили – накидали білий прапор або просто знімали з автівки номера. Під’їжджали до нашого блок-посту, обстрілювали і їхали. Тому ми пильнували за транспортом, який зустрічався на нашому шляху»,
– розповідає Руслан.
Колона рухається далі. Скоро – Володарське. На узбіччі дороги стоїть «Ауді» без номерних знаків. Спецпризначенці про всяк випадок перевіряють документи. Згідно з посвідченням – начебто служитель Феміди:
«Був то, здається, помічник судді чи то прокурора Маріуполя. Можливо, він і не слідкував за нами. Але ми вирішили перестрахуватися. Бо тоді навіть місцеві могли з нами, наприклад, вдень говорити нормально, а увечері «відстукувати» про нас»,
– додає спецпризначенець.
У директора час від часу вібрує телефон – дзвінки із профільного «департаменту» ДНР. Жіночий голос (як пані сама представилася) замміністра праці і соціальної політики Коровкіна постійно повторює:
«Куда вы детей везете? Верните детей. С вами вопрос решен: вас расстреляют. А детей верните!»
Питають, де діти і куди їх везуть:
«Все нормально з дітьми. Ми уже на території України»,
– відповідає директор.
Близько десятка дзвінків від людей різних рангів, які кличуть себе «керівництвом міністерства». Проте зробити вони нічого не можуть. Діти у надійних руках – під наглядом колективу інтернату і у супроводі відважних спецпризначенців. Перед ними стоїть єдине завдання: «Дітей треба вивезти на безпечну територію».
Перший блок-пост
4 липня. Близько 6 вечора. Від початку «подорожі» минуло майже 12 годин. Перший блок-пост, біля якого зупиняються автобуси – тут 72-га бригада. Розівка. Це вже Запорізька область – повністю підконтрольна територія. ДНРівське пекло лишилося позаду. «Мандрівники» можуть відпочити. Тут на них уже чекають представники місцевої влади, правоохоронці і інші автобуси. Спецпризначенці мають повертатися в Амвросіївку.
«Ми довели школу-інтернат до Запорізької області. Прийшли інші автобуси на заміну. Далі дітей супроводжували не ми. Це не було нашим прямим завданням – це так звана «пауза» у нашій роботі. Просто так склалося, що до нас звернулися і треба було допомогти. Потім ми повернулися в Амвросіївку та продовжили виконувати бойові завдання»,
– каже спецпризначенець Руслан.
Евакуація дітей із Амвросіївки – перше знайомство директора закладу з кропивницькими спецпризначенцями. Володимир Петрович каже, що це була його остання надія на порятунок дітей. Це були ті люди, які не відмовили:
«Мене вразило, що військові, як рідні люди, відгукнулися на моє прохання, хоча в них же були свої завдання і бойові в тому числі. Зокрема, була напружена боротьба біля Савур-Могили. Ще б трішечки і все – дітей би забрали. Уже наступного дня їх би забрали! Врятували тільки ці спецпризначенці. Далі дітей так би і вивозили б в Росію – називали б це «оздоровленням», – розповідає директор школи-інтернату.
Після екстремального маршруту, колону супроводжували далі правоохоронці різних областей. Аби дістатися до святогірського табору Донецької областіамвросіївцям довелося проїхати пів-України: Запорізьку, Дніпропетровську, і ще частину Харківської області. Але саме завдяки тому, що директор правильно виховував своїх учнів, а спецпризначенці злагоджено та відважно провели незаплановану операцію з евакуації, діти зараз тут – на безпечній території.
«В «Ізумрудному» спочатку не знайшлося місця для такої кількості дітей, адже там були переселенці. Неподалік був табір, куди і поселили діток на місяць. А потім вони переїхали в «Ізумрудне», де деякі з них і досі знаходяться. Випускники, звісно, вже пішли вчитися далі. А деякі – готуються до вступу у виші цьогоріч.
***
Із того часу минуло майже три роки.
У приміщенні колишньої школи-інтернату знову вчаться діти із проблемних родин. Тепер уже інші діти. Як зараз виглядає та школа і чи так само про неї піклуються, ми не знаємо. Напевне, там так само лунають дитячі голоси, і, можливо, навіть пахнуть троянди, ростуті ті берізки. Якщо їх не зруйнували своєю «турботою» нові власники…
Тепер уже колишній директор Амвросіївської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування Володимир Хоботов оформив пенсію за вислугу років і живе у Дніпрі. Він емоційно розповідає про події тих часів. Із посмішкою згадує, як після повернення у рідну Амвросіївку, його цілу добу тримали під вартою як небезпечного злочинця – російські найманційого звинувачували у тому, що він викрав дітей і продав їх карателям на органи. Історія про те, як вони «непомітно подорожували» тоді, у липні 2014-го, наповнена словами вдячності кропивницьким спецпризначенцям. Вони не покинули його наодинці із цією проблемою – відтермінували власні завдання і допомогли врятувати від «російського оздоровлення» 62 дитини-сироти із Амвросіївки.
«Ми перевезли дітей і повернулися – зайняли свої позиції»,
– скромно розповідаються військові.
Вони – відважні спецпризначенці – не розповідають про евакуацію дітей як про особливу подію чи подвиг. Бо роблять це щодня – спиною стоять на захисті України, рятують життя людей і бережуть наш спокій. Саме це і є справжніми подвигами – тихі справи, завдяки яким чиясь доля кардинально міняється.
А хто знає, де були б ті діти, якби директор вчасно не знайшов наших військових? Де вони були б, якби спецпризначенці не підставили вчасно своє плече, не побудували б «тихий маршрут» Донеччиною?
Що було б з українськими дітками-сиротами, якби ці люди спізнилися хоча б на день?
